Фармакодинаміка.
Механізм дії. Пантопразол є заміщеним бензимідазолом, який пригнічує секрецію хлористоводневої кислоти в шлунку шляхом специфічного блокування протонних помп парієтальних клітин.
Пантопразол перетворюється на активну форму у кислому середовищі парієтальних клітин, де пригнічує фермент Н⁺-К⁺-АТФазу, блокуючи таким чином завершальний етап продукування хлористоводневої кислоти у шлунку. Пригнічення є дозозалежним та впливає як на базальну, так і на стимульовану секрецію кислоти. У більшості пацієнтів полегшення симптомів настає протягом 2 тижнів. Лікування пантопразолом, як і іншими інгібіторами протонної помпи (ІПП) та антагоністами Н₂-рецепторів, зменшує кислотність шлункового вмісту і таким чином підвищує секрецію гастрину пропорційно до зниження кислотності. Підвищення секреції гастрину є оборотним. Оскільки пантопразол зв’язується з ферментом дистальніше від клітинного рецептора, він здатний пригнічувати секрецію хлористоводневої кислоти незалежно від стимуляції іншими речовинами (ацетилхоліном, гістаміном, гастрином). Дія є однаковою як при пероральному, так і при внутрішньовенному введенні препарату.
Рівень гастрину натще під час лікування пантопразолом підвищується. При короткочасному застосуванні він у більшості випадків не перевищує верхньої межі норми. При тривалому лікуванні рівень гастрину у більшості випадків подвоюється. Надмірне підвищення спостерігається лише в поодиноких випадках. Внаслідок цього у незначної кількості випадків при тривалому лікуванні спостерігається слабке або помірне збільшення кількості специфічних ендокринних (ECL) клітин шлунка (подібне до аденоматоїдної гіперплазії). Однак, за результатами проведених на сьогодні досліджень, утворення клітин — попередників нейроендокринних пухлин (атипова гіперплазія) або нейроендокринних пухлин шлунка, що спостерігалося в дослідженнях на тваринах, у людей не виявлено.
На підставі результатів досліджень на тваринах не можна виключити вплив тривалого (понад один рік) лікування пантопразолом на ендокринні показники щитоподібної залози.
Під час лікування антисекреторними лікарськими засобами рівень гастрину в сироватці крові підвищується у відповідь на зниження секреції кислоти. Окрім того, рівень хромограніну А (CgA) підвищується внаслідок зниження кислотності шлункового вмісту. Підвищений рівень CgA може спричиняти інтерференцію при діагностичних дослідженнях нейроендокринних пухлин. Наявні опубліковані дані свідчать, що терапію ІПП слід припинити за 5 днів — 2 тижні до визначення рівня CgA. Це дозволяє рівню CgA повернутися до нормальних значень, які можуть бути хибно підвищеними після лікування ІПП.
Фармакокінетика.
Абсорбція. Пантопразол швидко всмоктується, максимальна концентрація у плазмі крові досягається після одноразового перорального прийому 40 мг. Максимальна концентрація у сироватці крові, що становить приблизно 2–3 мкг/мл, досягається в середньому через 2,5 години після прийому; рівні залишаються постійними при повторному прийомі. Фармакокінетичні властивості не змінюються після одно- чи багаторазового прийому. У діапазоні доз від 10 до 80 мг фармакокінетика пантопразолу в плазмі крові є лінійною як при пероральному, так і при внутрішньовенному введенні. Абсолютна біодоступність таблеток становить приблизно 77 %. Одночасний прийом їжі не впливає на AUC (площа під кривою «концентрація — час») або максимальну концентрацію в сироватці крові, а отже, не впливає на біодоступність. Збільшується лише варіабельність часу запізнення при одночасному прийомі їжі.
Розподіл. Зв’язування пантопразолу з білками сироватки крові становить приблизно 98 %. Об’єм розподілу становить приблизно 0,15 л/кг.
Біотрансформація. Речовина метаболізується майже виключно у печінці. Основним шляхом метаболізму є деметилювання за участю CYP2C19 з подальшою кон’югацією із сульфатом; інші шляхи метаболізму включають окиснення за участю CYP3A4.
Виведення. Кінцевий період напіввиведення становить приблизно 1 годину, кліренс — 0,1 л/год/кг. Зареєстровано декілька випадків уповільненого виведення. Через специфічне зв’язування пантопразолу з протонними помпами парієтальних клітин період напіввиведення не корелює зі значно тривалішим періодом дії (пригнічення секреції кислоти).
Більшість метаболітів пантопразолу виводиться нирками (приблизно 80 %); решта виводиться з калом. Основним метаболітом як у сироватці крові, так і в сечі є десметилпантопразол, кон’югований із сульфатом. Період напіввиведення основного метаболіту (приблизно 1,5 години) не набагато довший, ніж у пантопразолу.
Окремі групи пацієнтів.
Пацієнти зі слабким метаболізмом. Приблизно у 3 % європейців спостерігається функціональна недостатність ферменту CYP2C19; таких пацієнтів визначають як пацієнтів зі слабким метаболізмом. У цих осіб метаболізм пантопразолу, ймовірно, переважно каталізується CYP3A4. Після одноразового прийому 40 мг пантопразолу середня площа під кривою «концентрація у плазмі крові — час» була приблизно у 6 разів вищою у пацієнтів зі слабким метаболізмом, ніж у пацієнтів з функціонально активним CYP2C19 (пацієнти з активним метаболізмом). Середня максимальна концентрація у плазмі крові була підвищена приблизно на 60 %. Ці дані не впливають на режим дозування пантопразолу.
Порушення функції нирок. Зниження дози не рекомендоване при призначенні пантопразолу пацієнтам із порушенням функції нирок (у тому числі пацієнтам, які перебувають на діалізі). Як і у здорових осіб, період напіввиведення пантопразолу є коротким. Лише дуже невеликі кількості пантопразолу здатні до діалізу. Хоча основний метаболіт має помірно подовжений період напіввиведення (2–3 години), виведення залишається швидким, тому кумуляції не відбувається.
Порушення функції печінки. Хоча у пацієнтів із цирозом печінки (класи А і В за Чайлд-П’ю) період напіввиведення збільшується до 7–9 годин, а AUC підвищується у 5–7 разів, максимальна концентрація у сироватці крові зростає лише незначно — у 1,5 раза порівняно зі здоровими добровольцями.
Пацієнти літнього віку. Незначне збільшення AUC та Cmax у літніх добровольців порівняно з молодшими добровольцями також не є клінічно значущим.
Застереження
Порушення функції печінки. Рівень печінкових ферментів слід регулярно контролювати у пацієнтів із тяжким порушенням функції печінки, особливо під час тривалого лікування. У разі підвищення рівня печінкових ферментів лікування слід припинити.
Комбінована терапія. У разі призначення комбінованої терапії слід дотримуватися інформації щодо застосування супутніх лікарських засобів.
Злоякісні новоутворення шлунка. Симптоматична відповідь на пантопразол може маскувати симптоми злоякісного новоутворення шлунка і затримувати його діагностику. За наявності тривожних симптомів (наприклад, значного ненавмисного зменшення маси тіла, рецидивуючого блювання, дисфагії, гематемезису, анемії, мелени) та при підозрі на виразку шлунка або її наявності слід виключити злоякісне новоутворення.
Якщо симптоми зберігаються попри належне лікування, слід розглянути доцільність подальшого обстеження.
Інгібітори протеази ВІЛ. Одночасне застосування пантопразолу з інгібіторами протеази ВІЛ (такими як атазанавір), всмоктування яких залежить від внутрішньошлункового pH, не рекомендоване через значне зниження їхньої біодоступності (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).
Вплив на всмоктування вітаміну В₁₂.
Пантопразол може знижувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- або ахлоргідрії. Це слід враховувати у пацієнтів зі зниженою масою тіла або з факторами ризику зниження всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну), особливо під час тривалого лікування або за наявності відповідних клінічних симптомів.
Тривале лікування. Пацієнти, які отримують тривале лікування, особливо понад 1 рік, мають перебувати під регулярним медичним наглядом.
Шлунково-кишкові інфекції, спричинені бактеріями.
Лікування може незначно підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, спричинених такими бактеріями, як Salmonella, Campylobacter або C. difficile.
Гіпомагніємія. Поодинокі випадки тяжкої гіпомагніємії повідомлялися у пацієнтів, які отримували ІПП, такі як пантопразол, упродовж щонайменше 3 місяців, а у більшості випадків — упродовж 1 року. Серйозні клінічні прояви гіпомагніємії, які можуть розвиватися непомітно, включають втомлюваність, тетанію, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкову аритмію. Гіпомагніємія може призводити до гіпокальціємії та/або гіпокаліємії (див. розділ «Особливі застереження та запобіжні заходи при застосуванні»). У пацієнтів з гіпомагніємією (та супутньою гіпокальціємією та/або гіпокаліємією) у більшості випадків спостерігалося покращення після замісної терапії магнієм та припинення прийому ІПП.
У пацієнтів, яким, як очікується, потрібна тривала терапія, або у тих, хто приймає ІПП одночасно з дигоксином чи іншими лікарськими засобами, які можуть спричиняти гіпомагніємію (наприклад, діуретиками), рівень магнію слід визначати до початку терапії ІПП та періодично під час лікування.
Переломи кісток. Тривале лікування (понад 1 рік) високими дозами ІПП може помірно підвищувати ризик переломів стегна, зап’ястка та хребта, переважно у пацієнтів літнього віку або за наявності інших факторів ризику. Обсерваційні дослідження свідчать, що ІПП можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10–40 %. Деякі з них можуть бути зумовлені іншими факторами ризику. Пацієнтам із ризиком розвитку остеопорозу слід отримувати лікування згідно з чинними клінічними настановами та забезпечити достатнє надходження вітаміну D і кальцію.
Тяжкі шкірні побічні реакції (SCAR).
Тяжкі шкірні побічні реакції повідомлялися при застосуванні пантопразолу, включаючи мультиформну еритему, синдром Стівенса-Джонсона (SJS), токсичний епідермальний некроліз (ТЕН) та лікарську реакцію з еозинофілією та системними симптомами (DRESS-синдром), які можуть бути загрозливими для життя або летальними. Частота цих реакцій невідома (див. розділ «Побічні реакції»).
Пацієнтам слід повідомляти про ознаки та симптоми під час призначення пантопразолу та ретельно контролювати наявність шкірних реакцій. У разі появи симптомів, які можуть свідчити про ці тяжкі шкірні реакції, прийом пантопразолу слід негайно припинити та розглянути альтернативне лікування.
Підгостра шкірна форма червоного вовчака. Застосування ІПП пов’язане з дуже поодинокими випадками підгострої шкірної форми червоного вовчака. У разі появи уражень, особливо в ділянках шкіри, що піддаються впливу сонячного світла, у поєднанні з артралгією, пацієнтові слід негайно звернутися за медичною допомогою, а лікар має оцінити доцільність припинення прийому Нолпази®. Виникнення підгострої шкірної форми червоного вовчака під час попередньої терапії ІПП може підвищувати ризик її розвитку при застосуванні інших ІПП.
Вплив на результати лабораторних досліджень.
Підвищені рівні хромограніну А (CgA) можуть спричиняти інтерференцію при діагностичних дослідженнях нейроендокринних пухлин. Для уникнення такої інтерференції лікування Нолпазою® слід тимчасово припинити щонайменше за 5 днів до визначення рівня CgA (див. розділ «Фармакодинаміка»). Якщо рівні CgA та гастрину не повернулися до нормальних значень після первинного визначення, повторні визначення слід провести через 14 днів після припинення терапії ІПП.
Інформація щодо допоміжних речовин.
Нолпаза® містить сорбітол. Пацієнтам із рідкісною спадковою непереносимістю фруктози не слід приймати цей лікарський засіб.
Перевірено медичним редактором
Dr. Ozarchuk, PharmD · April 2026
Vidhuky korystuvachiv
Vidhuky vidobrazhaiut osobystyi dosvid i ne ie medychnoiu poradoiu.